місто Щорс

З Новим Роком!

Коментарі [1] | надруковано: 2.01.08

Інформери валютних курсів

| надруковано: 23.12.07

   В історії Громадянської війни 1918 — 1921 рр. було чимало знакових, харизматичних фігур, особливо в стані переможців» — червоних, про яких відомо, здавалося, все. Чапаєв, Будьонний, Котовський, Якір, Лазо, Щорс... Про командирів РСЧА написано безліч книг, опубліковано десятки белетризованих біографій, біль�?е схожих на міф (кому пощастило пережити цю бурхливу епоху, а пізні�?е репресії 30-х років, — то й автобіографій), спогадів соратників по боротьбі за «світле майбутнє».
   Проте не всі легендарні червоні командири вписувалися у жорстку біль�?овицьку схему, що контролювала все і всіх; тому вони часто за допомогою ревтрибуналів або за таємничих обставин (Фрунзе, Котовський...) зникали з арени кривавої братовбивчої драми. Нерідко для ідеологічних потреб їх, посипаних, здавалося, нафталіном часу, «висмикували» із забуття. Приміром, Пилипа Миронова та Бориса Думенка — вождів червоного козацтва — було оголо�?ено зрадниками та розстріляно. Їх було реабілітовано тільки на початку 90-х років ХХ століття, тобто 70 років по тому. У випадку з Думенком головну роль відіграла популярність останнього — «соратники» — Будьонний та Воро�?илов (керівники I Кінної армії) можна сказати «з’їли» біль�? удачливого та відомого конкурента, улюбленця козацьких мас. Не останню роль у долі легендарного й вельми талановитого українського червоного комдива Миколи Щорса відіграла заздрість людей, які пліч-о-пліч з ним воювали на фронтах Громадянської війни. Уродженець Сновська Городнянського повіту, за своє недовге життя (1895 — 1919) встиг багато — закінчив військово-фельд�?ерську �?колу в Києві, брав участь у I Світовій війні (після закінчення в Полтаві Віленського — евакуйованого до глибокого тилу через наступ кайзерівських військ — військового училища, М. Щорса було направлено на Південно-Західний фронт молод�?им командиром роти), де після важких місяців окопного життя він «заробив» собі туберкульоз. Протягом 1918—1919 рр. прапорщик царської армії зробив запаморочливу кар’єру — від одного з командирів малочисельного Семенівського червоногвардійського загону до командуючого I Українською радянською дивізією (з 6 березня 1919 року). Бригадою в цій дивізії командував Василь Боженко, не мен�? колоритна фігура, про яку треба розповідати окремо.
    82 роки тому, 30 серпня 1919 року, комдив прибув на ділянку Богунської бригади в районі села Біло�?иця (нині — Щорсівка). Офіційна версія загибелі М. Щорса виглядала таким чином (в фільмі О. Довженка випуску 1939 року «Щорс» відтворено, звичайно ж, саме її): комдив спостерігав з бінокля за петлюрівцями і вислуховував доповіді командирів. Богунці піднялися в атаку, але на фланзі «ожив» кулемет противника, що притис червоногвардійців до землі. В цей момент бінокль випав з рук Щорса; його було смертельно поранено і через 15 хвилин він помер на руках своїх соратників. 
 19 СЕРПНЯ 1919 р. КОМАНД�?Р�? I УКРАЇНСЬКОЇ Д�?ВІЗІЇ ПРОЩАЮТЬСЯ З ВАС�?ЛЕМ БОЖЕНКОМ. М�?КОЛА ЩОРС НА ФОТО 4-й ПРАВОРУЧ, М�?КОЛА ДУБОВ�?Й — 6-й ПРАВОРУЧ

     Щоб спробувати розібратися, чи так все було насправді, збудуємо хочa б одну версію. На початку вересня 1919 року прах Щорса було вивезено до глибокого тилу — у Самару. Чи не для того, щоб приховати правду про його загибель? Через 30 років, в 1949 році, в день смерті комдива у Самарі було проведено перепоховання та ексгумацію його останків. Перепоховання проводилося на високому урядовому рівні. Коли було розкрито труну і проведено ексгумацію черепа, то медична комісія, що складалася з найкращих спеціалістів-патологоанатомів, визнала, що Щорса було вбито пострілом з малокаліберного пістолету з відстані усього ли�?е 10—15 метрів. Як і треба було чекати, цей факт замовчувався. Протоколи урядової комісії опинилися в спецсховищі НКВД, а пізні�?е — КДБ СРСР. Офіційну версію про героїчну загибель комдива від кулі петлюрівців таким чином було поставлено під сумнів. Досі в музеї Миколи Щорса в місті Щорсі немає копії рі�?ення цієї комісії, попри неодноразові звернення до відповідних органів. Обвинувачення відносно командарма III рангу Миколи Дубового в 1937 році (коли його було репресовано) також не було. Начдивом 44-ї стрілецької дивізії Червоної армії з 1 липня по 21 серпня 1919 року і після загибелі Щорса був саме М. Дубовий. Недовгих 9 днів цією дивізією командував Щорс (підлеглі йому з’єднання — дві бригади I УРД — влилися до складу 44-ї дивізії). Звичайно ж, прихід нового командира викликав неоднозначну реакцію командування та �?табу — можливо, хтось вважав цей факт прямою образою. До того ж у Ніжинській бригаді 44-ї дивізії пам’ятали про роль Щорса в роззброєнні та притягненні до суду заколотників.
    На той момент, коли М. Щорс був у тран�?еї, біля нього знаходилися ли�?е М. Дубовий та ще одна вельми загадкова постать — воєнспец 12-ї армії Танхіль- Танхілевич. Цікаво, що він за нез’ясованих обставин потрапив на передову 44-ї дивізії, і його сліди губляться вже в пер�?их числах вересня 1919 року. Важко зрозуміти, чому М. Дубовий наказав забинтувати голову начдива і забороняв її розбинтовувати медсестрі, яка прибігла із сусідньої тран�?еї. Виникає запитання — можливо, Дубовий та Танхіль-Танхілевич були замовниками, виконавцями або ж співучасниками злочину? Не можна сказати, що ця версія з’явилася нещодавно. У своїй книзі мемуарного плану, виданій в 1937 році та перевиданій в 1956 році, Петренко-Петриківський (начальник �?табу 44-ї дивізії), наполягав на цій версії загибелі Щорса (саме він пер�?им зафіксував присутність у тран�?еї, де загинув Щорс, тільки двох людей — Дубового й Танхіль-Танхілевича).
   Якщо говорити про «партизанщину», що її часто закидають Миколі Щорсу та Василеві Боженку (командир Таращанської бригади, отруєний петлюрівськими розвідниками, помер 19 серпня 1919 р.), то весь бойовий �?лях цих командирів говорить про зовсім ін�?е. Взяття Києва (5 лютого 1919 р.), розгром частин Симона Петлюри під Проскуровом, оборона Коростеньського плацдарму, організація �?коли червоних командирів... Про яку «партизанщину» може йтися? У статті «Польсько-петлюрівський фронт» (газета «Красная Звезда», №70 від 20 червня 1919 р.) наркомвоєн України М. Подвойський після огляду частин I Української дивізії дав їм та їхнім командирам таку оцінку: «Серед червоноармійців М. Щорс та В. Боженко користуються дуже великим авторитетом. Дисципліна у них залізна».
   У громадянській війні переможців і переможених, звичайно ж, не буває. Одне можна сказати напевно — Червона армія показала себе біль�? організованою силою, що використала численні промахи своїх ворогів (в області стратегії та тактики, і в області політико-економічній); біль�?овики вельми вдало експлуатували популістські лозунги на к�?талт «Земля — селянам, фабрики — робітникам...» Наре�?ті, дисципліна та спаяність червоноармійських частин, розбрід, ідеологічні суперечки в стані їхніх численних супротивників (на території України в 1918—1921 рр. діяли сили Гетьманату, Української Народної Республіки — армія Симона Петлюри, Української Галицької армії, селянського «батьки» Нестора Махна — котрий навперемінно воював зі всіма, білогвардійські частини Антона Денікіна, пізні�?е — барона Врангеля, які не визнавали нікого й боролися за «Єдину і неподільну Росію»...), стали головної складовою перемоги біль�?овиків. Микола Щорс був одним із найяскраві�?их представників «нової хвилі» командирів регулярної Червоної армії. Наскільки результати перемоги РСЧА задовольнили б цю незалежну, харизматичну особистість, це вже ін�?е, непросте питання. Скористалися її плодами люди абсолютно ін�?ого плану — Сталін, Троцький (вони були ще формально разом), Воро�?илов, Будьонний. Герої або антигерої Громадянської війни (з боку «переможців») здебіль�?ого репресії 30-х років не пережили.
    Автор висловлює вдячність за допомогу в підготовці матеріалу колективу Щорського меморіального музею М. О. Щорса та Олександру Виставнозі.

Сергій МАХУН, фоторепродукція Анатолія МЕДЗ�?КА, «День» (Київ — Щорс Чернігівської області — Київ)
За матеріалами газети «ДЕНЬ».
http://www.day.kiev.ua/64969/

| надруковано: 1.12.07